Казачество Москвы Отечество. Вера. Служение.

Бандеровщина на Ровенщине

 

   Теперь я православный священник, и, к сожалению, из-за гонений которое устроили радикалы и власть, я вынужден был бежать в соседнее государство. Так Богу угодно - я родился и жил в городе Ровно, и не жалею о том, свою малую родину люблю - Родину не выбирают, и для меня от Закарпатья до Сахалина это единая Русь. В начале 90-х, времени подъёма украинского национализма меня очень волновала национальная идентификация: "или я казак-украинец, или богатырь-русский?". Я метался, разделения делать между ними не хотел. А ведь пропаганда ереси украинства делала упор именно на это. Впоследствии я осознал, что история Святой Руси едина и неразделима!

Когда началась Великая Отечественная Война 1941 - 1945 г. г.,  мой дедушка – Бондарь Василь Тарасович 1915 года рождения, попасть под мобилизацию не успел. Оказались в глубоком тылу фашистов. В местности пошли слухи – в лесу партизаны. Дед пошёл – попал к бандеровцам…

Мне, маленькому внуку, он показывал в селе Хотынь (Ровенская область): «Вот видишь: это наша хата, а туту рядом жила семья суветив: жидивочка (еврейка) – врач, а он русский - учитель, у них было пятеро малолетних деточек, их сюда партия прислала… а от рядом тут колодець (и показывает на него. Я смотрю – заваленная яма и часть остатка ограды колодца).  Из нього вовик водыци нэ пыть». Спрашиваю: «дидусю, а шо сталось?»  – "Бандеровцы вырезали эту семью, порезали на куски, вместе с детьми и бросили в этот колодец".

По соседним селам поляки или евреи или русские записывались в украинцы, что бы сохранить себе жизнь.

Мои дедушка и бабушка (София Григоровна Домбровська), были там (в том числе и в соседнем селе Ходасы) после войны фельдшерами. И заслужили глубокое уважение, ведь сколько они жизней спасли, принимали роды, и, нынешние дети – уже взрослые дяди и тети живы благодаря им.  Днем власть советская, а ночью - бандеровская. Живыми остались потому, что сразу сдружились с местным священником - отцом Степаном Логвысьом, стали кумовьями, ведь принимали роды.  Священник сразу забрал их к себе домой, сказал: «Не ночуйте сегодня в доме, а у меня». Гости все же приходили… Бабушке пришлось (а это было без вариантов), перевязать раны раненому из бандеровцов, вынять пули, что ночью к ним пришли, ведь иначе смерть им и их троим детям. «Приходилось, – как рассказывал дедушка, – сидят за одним столом на свадьбе и бандеровец и коммунист (агент КГБ), за одной стопкой горилки, не подозревая, друг о друге такое, а я-то, знал, всё же врач».

Бандеровцы переправлялись через речку Горынь ночью на тайных лодках (все лодки жителей были на учете в КГБ), за речкой был лес, а на мосте, что был через речку, стоял военный гарнизон. В селе одни стучали на других. Люди тайно пропадали без вести, особенно поляки. В тех лесах были они вплоть до 1955 года. Дедушка бандеровцев всех сдал…

Так вот, в период войны он попал к бандеровцам, знал их пароли явки, места. Если уйдешь от них, то это смерть всей семьи, и пришлось от них перейти во время боя с партизанами, чтобы подумали, что он погиб. Партизаны его не расстреляли только потому, что у них не было врача. Потом он попал в штрафбат и «кровью искупил свою вину» - был ранен в бою.  Дошел до Австрии. Заслужил Красную Звезду, не дали Героя Советского Союза из-за пятна в биографии – был в бандеровцах. Вернулся живым. Мне, внуку, поведал все эти кошмары войны и преступления против человечества бандеровщины и фашистов. Помню, как мне рассказал: в Австрии зашли в замок местного фашиста-барона, у него оказалась сумочка из кожи человека, а в матрасе были человеческие волосы женщин…

При выборе своей идентификации это сыграло определённую роль. Дедушка умер в лихие 90-е, когда рушились идеалы, и была бедность, ему пришлось практически до старости работать на разных работах. Мы уже в то время жили в городе Ровно. Потом я ушёл в Почаевский монастырь в поисках Истины. Закончил ряд высших заведений – Государственный Университет «Острожскую Академию» и Духовную Академию в Киеве. Теперь, в призме добытого опыта служения в тех селах Ровенской области – с. Нэтрэба (Рокитненский р-н), с. Бутейки (Сарненский р-н), где орудовали бандеровцы, могу давать адекватную оценку происходящим событиям.

Это была ужасная трагедия. Поляки вырезали часть сёл Нэтрэба и Боровэ (вырезали украинцев, тех же, кто принимал католицизм и менял фамилию на польскую с окончанием на «-ський», – того не трогали, их потом называли "мазуры"). Говорили: «Еже поставим первого снопа, не буде жодного холопа». И, потом ими были устроены танцы под «польку» у костёла в с. Окоп с кровавыми топорами и вилами.  А бандеровцы вырезали 2 села поляков – с. Окоп и другое, как называется - не помню. Потом ещё резали в соседних селах поляков. Также - никого не жалели: ни  детей, ни стариков... Сёла сожгли дотла. КГБ-исты как одних, так и других сажали и расстреливали. Поляки потом сотрудничали с Советами, сдавали бандеровцев, а бандеровцы их… В советское время нельзя было говорить об этой трагедии, как и в Польше.

Трагедия не закончилась. Семьи были смешаны. Вначале 90-х, после развала Союза, один из жителей села поехал к родственникам в Польшу к мазурам, те, которые успели спастись. Собрались односельчане, ведь весточка с Родины. На застолье подвыпивший поляк рассказал с гонором (с гордостью) о тех событиях. Когда они шли на с. Нэтрэбу, то по пути, в поле, в копици сена (в стоге сена), присела отдохнуть и уснула молодая мама с грудным ребенком, ведь она наймычка (батрачка), жала серпом пшеницу.  Он проткнул её вилами, а ребёнка не тронул, думая, что тот умрет сам. Его нашли живым и вырастили чужие люди. Гость выкрикнул: «А ведь ты убил мою маму!». И тут же воткнул ему нож в горло…

В 1999р. вместе мы стояли на местном кладбище с. Нэтрэба с ксендзом, который с мазурами приехал проведывать родственников, вспоминали, плакали…

В том селе мне приходилось в один день исповедовать дедушек – бывшего бандеровца, коммуниста-КГБ-иста и поляка, все - жители одного села,  все были тогда друг против друга, жестоко убивая. Но их примирил Бог. Я помню их искренние слёзы и покаяние, просили прощения друг у друга, и это единственная возможная модель существования после всех преступлений... Но современная колониальная власть, раскольники, униаты на Украине сделала ставку на фашизм, а значит, - мира не будет. Хочется в отношении своих заблудших соотечественников закончить словами Распятого на Кресте: «Отче, прости им, ибо не ведают что творят…» 

 

Автор: протоиерей Олег Трофимов, доктор богословия и магистр религиоведения. 

 

 

Та же статья, но на украинском.

Бандерівщина на Рівненщині.

Тепер я православний священик, і, на жаль, через гоніння яке влаштували радикали і влада, я вимушений був переїхати в сусідню державу. Так Богу завгодно - я народився і жив в місті Рівному, і не шкодую про те, свою малу батьківщину люблю - Батьківщину не вибирають, і для мене від Закарпаття до Сахаліну це єдина Русь. На початку 90-х, часу підйому українського націоналізму мене дуже хвилювала національна ідентификація: "або я козак-українець, або богатир-руський".  Я метався, поділу робити між ними не хотів. А адже пропаганда єресі українства робила наголос саме на це. Згодом я усвідомив, що історія Святої Русі єдина і нероздільна!

Коли почалася Велика Вітчизняна Війна 1941 - 1945 р. р., мій дідусь – Бондар Василь Тарасович 1915 року народження, потрапити під мобілізацію не встиг. Опинилися в глибокому тилу фашистів. В місцевості пішли чутки – у лісі партизани. Дід пішов – попав до бандерівців...

Мені, маленькому онуку, він показував в селі Хотинь (Рівненська область): «Ось бачиш: це наша хата, а туту поруч жила сім'я сувєтів: жидівочка– лікар, а він росіянин - учитель, у них було п'ятеро малолітніх діточок, їх сюди партія послала... а ось поруч тут колодець (і показує на нього. Я дивлюся – завалена яма і частина залишку огорожі колодязя). З нього вовік водиці не пити». Питаю: «дідусю, а що сталося?» – "Бандерівці вирізали цю сім'ю, порізали на шматки, разом з дітьми і кинули в колодязь".

По сусідніх селах поляки, євреї, росіяни записувалися в українці, що б зберегти собі життя.

Мої дідусь і бабуся (Софія Григорівна Домбровська), були там (в тому числі і в сусідньому селі Ходасы) після війни фельдшерами. І заслужили глибоку повагу, адже скільки життів врятували, приймали пологи, і, нинішні діти вже дорослі дяді і тьоті живі завдяки їм. Вдень радянська влада, а вночі - бандерівська. Живими залишилися тому, що відразу здружилися з місцевим священиком - отцем Степаном Логвисьом, стали кумами, адже приймали пологи. Священик одразу забрав їх до себе додому, сказав: «Не ночуйте сьогодні в своєму будинку, а у мене». Гості все ж приходили... Бабусі довелося (а це було без варіантів), перев'язати рани пораненому бандерівцю, вийняти кулі.  Вони вночі до них прийшли, адже інакше смерть їм та їхнім трьом дітям. «Доводилося, – як розповідав дідусь, – сидять за одним столом на весіллі і бандерівець і комуніст (агент КДБ), за однією стопкою горілки, не підозрюючи, один про одного таке, а я-то знав, все ж таки лікар».

Бандерівці переправлялися через річку Горинь вночі на таємних човнах (всі човни жителів були на обліку в КДБ), за річкою був ліс, а на мосту, що був через річку, стояв військовий гарнізон. В селі одні доносили один на одного. Люди таємно пропадали без вісті, особливо поляки. В тих лісах були вони аж до 1955 року. Дідусь бандерівців всіх здав...

Так ось, в період війни коли він потрапив до бандерівців, то знав їх паролі, явки, місця. Якщо підеш від них, то це смерть всієї сім'ї, і довелося від них перейти під час бою з партизанами, щоб подумали, що він загинув. Партизани його не розстріляли тільки тому, що у них не було лікаря. Потім він потрапив у штрафбат і «кров'ю спокутував свою провину» - був поранений в бою. Дійшов до Австрії. Заслужив Червону Зірку, не дали Героя Радянського Союзу із-за плями в біографії – був у бандерівців. Повернувся живим. Мені, онукові, повідав всі ці страхіття війни і злочини проти людства бандерівщини і фашистів. Пам'ятаю, як мені розповів: в Австрії зайшли в замок місцевого фашиста-барона, у нього виявилася сумочка зі шкіри людини, а в матраці були людські волосся жінок...

При виборі своєї ідентифікації це зіграло складову роль. Дідусь помер у лихі 90-ті, коли руйнувалися ідеали, і була бідність, йому довелося практично до старості працювати на різних роботах. Ми вже в той час жили в місті Рівне. Потім я пішов в Почаївський монастир в пошуках Істини. Закінчив декілька вищих закладів – Державний Університет «Острозьку Академію» і Духовну Академію в Києві. Тепер, у призмі здобутого досвіду служіння в тих селах Рівненської області – с. Нэтрэба (Рокитненський р-н), с. Бутейки (Сарненський р-н), де орудували бандерівці, можу давати адекватну оцінку подіям

Це була жахлива трагедія. Поляки вирізали частину сіл Нетреба і Борове (вирізали українців, тих же, хто приймав католицизм і змінював прізвище на польську із закінченням на «-ський», – того не чіпали, їх потім називали "мазури"). Казали: «Єже поставімо першого снопа, не буде жодного холопа». І, потім ними були влаштовані танці під «польку» біля костелу в с. Окоп з кривавими сокирами і вилами. А бандерівці вирізали 2 села поляків – с. Окоп і дрге, як називається - не пам'ятаю. Потім ще різали в сусідніх селах поляків. Також - нікого не жаліли ані дітей, ні старих... Села спалили дотла. КДБ-істи як одних, так і інших саджали і розстрілювали. Поляки потім співпрацювали з КДБ, здавали бандерівців, а бандерівці їх... У радянський час не можна було говорити про цю трагедію, як і в Польщі.

Трагедія не закінчилася. Сім'ї були змішані. На початку 90-х, після розвалу Союзу, один з жителів села поїхав до родичів у Польщу до мазурів, ті, які встигли врятуватися. Зібралися односельці, адже звістка з Батьківщини. На застілля захмелілий поляк розповів з гонором про ті події. Коли вони йшли на с. Нетребу, по дорозі, в полі, в копиці сіна, присіла відпочити і заснула молода мама з немовлям грудничком, вона наймичка, пшеницю жала серпом. Він проткнув її вилами, а немовля  не чіпав, думаючи, що саме помре. Його знайшли живим і виростили чужі люди. Гість вигукнув: «Так це ти вбив мою маму!». І відразу встромив йому ножа в горло...

В 1999р. разом ми стояли на місцевому кладовищі с. Нетреба з ксьондзом, який з мазурами приїхав провідати родичів, згадували, плакали...

В тому селі мені доводилося в один день сповідувати дідусів – колишнього бандерівця, комуніста-КГБ-іста і поляка, всі - жителі одного села, всі були тоді один проти одного, жорстоко вбиваючи. Але їх Бог примирив. Я пам'ятаю їх щирі сльози і покаяння, просили прощення один у одного, і це єдина можлива модель існування після всіх злочинів... Але сучасна колоніальна влада, розкольники, уніати на Україні зробила ставку на фашизм, а значить, - миру не буде. Хочеться щодо своїх заблудлих співвітчизників закінчити словами Розп'ятого  на Хресті: «Отче, прости їм, бо не відають що творять...»

Автор: протоієрей Олег Трофімов, доктор богослов'я, магістр релігієзнавства.

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ! Автор статті протоієрей Олег Трофімов, через гоніння позбавлений майна, житла, місця служіння, потребує нашої допомоги, просимо допомогти. Карта Ощадбанку Росії: 676196000086178580

18 Октября 2016 781 0

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.